Османське попередження. До чого призведе зміна статусу Святої Софії

Зламавши таку важливу частину спадщини Ататюрка, як статус Святої Софії, Ердоган подає сигнал – якщо знадобиться, він може переглянути і інші основи Турецької Республіки. З пропагандистських кроків це може бути скасування закону «Про образу пам’яті Ататюрка». А сусіди Туреччини повинні пам’ятати, що, в разі чого, Ердоган може зайнятися і ревізією «несправедливих» і «нав’язаних» міжнародних угод

Десятого липня Вища адміністративна рада Туреччини анулювала рішення турецького уряду від 1934 року про перетворення мечеті Святої Софії (Айя-Софія) в музей. Тепер там знову буде мечеть, де вже 24 липня проведуть перший п’ятничний намаз. Щоб описати значення цього пам’ятника для світової історії, не вистачить книги – побудований в VI столітті, він був свідком зльоту і падіння двох імперій: Візантійської і Османської. Тепер Айя-Софія стала символом того, що заради своїх інтересів влада Туреччини готова переглянути документ будь-якої давнини. Зараз мова йде про будівлю в центрі Стамбула, а завтра – про острови в Егейському морі, Кіпрі, Сирії і навіть протоках Босфор і Дарданелли.

Глотки легітимності

Якщо проаналізувати дії Реджепа Тайіпа Ердогана останніми роками, то створюється враження, що він усіляко намагається зміцнити свою владу, щоб потім вийти на якесь плато спокійного розвитку нової, сильної та незалежної Туреччини. Цей спокійний розвиток країни був би дуже до речі: справи в турецькій економіці йдуть дедалі гірше, а курс турецької ліри до долара лише зрідка переривається у своєму падінні. Але розібратися з цим постійно заважають криза, “важкий час”, “загрози суверенітету”, зрада союзників, які підтримують ворогів Анкари: курдів у Сирії та фельдмаршала Хафтара в Лівії.

Туреччина в очах Ердогана та його прихильників – це недооцінена держава, яка стрімко зміцнює свій вплив під керівництвом сильного лідера. А щоб вирішити проблеми, що залишилися, цього лідера потрібно зробити ще сильнішим, дати йому ще більше повноважень. Так вчинили в 2016 році, коли для обвинувачених у справі про спробу військового перевороту довелося будувати суд підвищеної місткості. Так було в 2017-му, коли на конституційному референдумі Ердоган одночасно розв’язав собі руки та обнулив терміни. Зрештою, так було в 2018-му, коли Ердоган і його партія знову виграли вибори з надією зустріти столітній ювілей Турецької Республіки (у 2023 році) біля її керма.

Але щоразу після перемоги Ердогана залишалося відчуття незавершеності. Ніхто не сперечається, що турецькі солдати й проксі можуть розгромити ворогів в ім’я національних інтересів, але якщо вимкнути телевізор, одразу впадають в око високі ціни, нестабільність, податки, які зростають, наслідки пандемії коронавірусу. Рейтинги підтримки небезпечно коливаються, колишні соратники йдуть і створюють власні партії.

Влада Ердогана як повітря постійно потребує нових підтверджень легітимності. Саме це робить його правління гонкою від однієї великої мети до іншої. Перетворення Айя-Софії назад на мечеть – такий самий ковток легітимності. Великий за своїм символічним значенням і доволі недорогий з погляду ціни. Тепер ім’я Ердогана назавжди вписане в історію, і йому для цього не знадобилося навіть відправляти турецьку армію в черговий закордонний похід.

Досить імовірно, що, змінюючи статус Айя-Софії, Ердоган намагався не тільки підвищити власний рейтинг, а й розсварити між собою опозицію. Питання “мечеть чи музей?” цілком міг стати турецьким аналогом російського “чий Крим?” Якщо політики відповідають на нього по-різному, йтися про коаліцію вже не може.

На парламентських виборах 2018 року опозиційні партії сформували блок, куди ввійшли і світські кемалісти, і націоналісти, і побожні консерватори з Партії щастя. Тоді їм нема чого було ділити, а ось тепер протилежні позиції щодо статусу Айя-Софії могли додати розброду в їхніх лавах.

Але розколу опозиції не сталося. Розуміючи популярність ідеї Ердогана в народі, ніхто не став критикувати її по суті. Швидше, навпаки, світські кемалісти обурювалися, що у внутрішню справу Туреччини влазять зі своїми думками інші держави, на кшталт Греції та Росії, а консерватори навіть спробували випередити Ердогана з пропозицією про зміну статусу. Разом і ті й інші заявили, що пам’ятник архітектури з 1500-річною історією не повинен ставати об’єктом політичних ігор і жертвою сьогочасної кон’юнктури.

Іншими словами, світському крилу опозиції довелося прогнутися під консервативну більшість, щоб зберегти єдиний фронт і не відволікатися від головної мети – боротьби з єдиновладдям Ердогана.

Турбота про вакфи 

З юридичного погляду судове рішення щодо Святої Софії – чиста казуїстика. Це ніби як який-небудь історик прийшов би до російського суду і сказав: закони РРФСР 1924 року вимагали ховати людей на землі, а не виставляти під склом на Червоній площі, тому виносьте Леніна.

Аргументація турецького позивача, через що переглянули рішення Ататюрка, є такою самою нехитрою і не новою, хоча і потребує деякого знання ісламських традицій. Якщо мусульманин такий багатий, що може не просто нагодувати бідняків, а й передати на благодійність аж будівлю (побудовану на свої кошти школу, пекарню, мечеть), він віддає цю власність в якусь подобу фонду – вакфа (вакуфа). Вакуфна власність вважається невідчужуваною навіть після смерті мецената, а дохід від неї йде на громадські потреби.

Коли султан Мехмед II Завойовник узяв Константинополь у 1453 році, будівля собору Святої Софії стало його військовою здобиччю. Він наказав перетворити її на мечеть і передав у вакф, зробивши подарунок своїм підданим. Таких дарувальників, нехай і масштабом поменше, за 500 років існування Османської імперії було тисячі, що сильно ускладнювало процес управління державою – будь-яка будівля або земельний наділ були “даром Аллаха”, з яким нічого не можна робити. За Ататюрка ліквідацією вакфів зайнялася спеціальна комісія.

Нині позивач (ним виступив голова НКО Організація з турботи про вакуфне майно, історичні твори і навколишнє середовище) заявив: перетворення Айя-Софії на музей у 1934 році суперечить волі султана з XV століття, а отже, є незаконним. Суд одноголосно визнав цей аргумент справедливим, хоча раніше відмовлявся навіть розглядати подібні заяви по суті. Наприклад, у 2005 році (тобто вже за Ердогана) та сама НКО намагалася домогтися розгляду такого позову в тому самому Вищому адміністративному суді. Але в 2018 році Конституційний суд вирішив скасувати розгляд справи.

Складно уявити, що буде, якщо рішенням щодо Айя-Софії скористаються спадкоємці інших вакуфів, націоналізованих за Ататюрка. Але навряд чи ця справа стане прецедентом – її ініціював особисто Ердоган. Державні ЗМІ та чиновники говорили про справу Айя-Софії так, щоб не залишалося сумнівів – це воля президента й народу, для порядку загорнута в рішення суду.

Непередбачуване минуле і майбутнє

У Росії у зв’язку з Айя-Софією на слуху звернення депутатів Держдуми, які просили своїх колег з Туреччини “проявити мудрість і не піддавати ревізії рішення засновника сучасної Туреччини Мустафи Кемаля Ататюрка” (хоча вирішували це питання зовсім не в парламенті), але в цілому російську реакцію на подію можна назвати досить м’якою. Так, і РПЦ на чолі з патріархом Кирилом, і депутатам дозволили показати свою автономію та розкритикувати Ердогана. Але цілком доброзичлива розмова Путіна та Ердогана 13 липня підтвердила: на відносини Москви й Анкари Айя-Софія не вплине, а все невдоволення випустять у свисток політичних телешоу.

Реакція російського МЗС теж була стриманою – події назвали “внутрішньою справою Туреччини”. Марія Захарова сказала, що турецька влада має лише виконувати вимоги ЮНЕСКО, які є досить конкретними: повідомляти Комітет всесвітньої спадщини про будь-які зміни щодо пам’ятника і, якщо треба, дотримуватися вказівки цього Комітету.

Читати намаз, коли з купола дивиться Богородиця, мусульманин не може. У XV столітті християнські мозаїки просто заштукатурили, у 1934 році зняли штукатурку. Що робити тепер? Найпевніше, повісять якусь завісу або особливе освітлення, яке приховує зображення святих під час молитви. А це вже якісь роботи – пару кріплень у давні стіни все одно доведеться забити. Але, як запевняє голова МЗС Туреччини, усе буде зроблено відповідно до міжнародних вимог.

Можливо, тому перша молитва в Айя-Софії всупереч багатьом прогнозам не відбудеться 15 липня, в річницю спроби військового перевороту 2016 року, а тільки 24 липня – на день укладання в 1923 році Лозаннського договору, який визначив сучасні кордони Туреччини. По-перше, буде час знайти компроміс з ЮНЕСКО і вирішити, як акуратно приховати християнські мозаїки на час молитви. По-друге, річниця Лозаннського договору додасть тому, що відбувається, ще більшого символізму.

Змінивши статус Айя-Софії, Ердоган кинув виклик зовсім не Росії, а головним чином Греції – і як спадкоємиці Візантійської імперії, і як країні, якій, на думку Ердогана, Ататюрк занадто сильно поступився. Актуальні для нинішньої Туреччини проблеми, такі як видобуток газу на шельфі Кіпру, багато в чому постали з Лозаннської угоди 1923 року (Ердоган постійно називає її такою, що не працює, і несправедливою) або Паризької (1947 року). Якщо подивитися на карту Егейського моря, можна помітити, що крихітні острівці за 1 км від турецького узбережжя і за 100 км – від грецького, належать Греції. Це сильно обмежує дії Анкари в прибережних водах і зумовлює появу постійних скандалів.

Зламавши таку важливу частину спадщини Ататюрка, як статус Святої Софії, Ердоган подає сигнал – якщо знадобиться, він може ініціювати перегляд й інших основ Турецької Республіки. З риторично-пропагандистських кроків це може бути скасування закону № 5816 “Про образу пам’яті Ататюрка” або запровадження кримінальної відповідальності за подружню зраду, або навіть легалізація багатоженства (де-факто в деяких районах воно і так є). А сусіди Туреччини повинні пам’ятати, що, в разі чого, Ердоган може зайнятися і ревізією “несправедливих” і “нав’язаних” міжнародних угод.

Повністю розривати Лозаннський договір або конвенцію Монтре 1936 року, що обмежує контроль Туреччини над протоками Босфор і Дарданелли, – це, звичайно, дуже круто навіть для Ердогана. Але спробувати трактувати їх більш вільно, промацуючи межі терпіння сусідів, і шукати обхідні шляхи – цілком можливо.

Прикладів таких спроб Туреччини вже чимало. Це проект нового судноплавного каналу через Стамбул, на який не буде поширюватися конвенція Монтре. Або досить вільний переділ шельфу Середземного моря в парі з лівійським урядом Фаєза Сарраджа, який залежить від турецької допомоги в громадянській війні. До “виключної економічної зони”, заявленої Анкарою і Тріполі, потрапив грецький острів Кастелорізо, але цей факт просто ігнорують.

Своє ставлення до Лозаннських угод Ердоган уже продемонстрував, коли кілька місяців тому вночі турецькі прикордонники просто зламали бульдозером частину укріплень на кордоні з Грецією, щоб дозволити біженцям потрапити до Шенгенської зони.

Поки США та Росія переглядають угоди, що поклали край холодній війні, такі як ДРСМД (1987) і Договір з відкритого неба (1992), Туреччина готова копнути куди глибше в історію. До повного розриву навряд чи дійде, але перегляд або ігнорування окремих положень є цілком можливими. Захід буде ламати голову, що робити з Ердоганом, а Ердоган – набирати політичні очки й торгуватися за поступки. Статус Айя-Софії – пробна куля на цьому шляху.

Автори: Тимур Ахметов, Кирило Кровишеєв

Джерело

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *