Ранкова кава з політологами (13 липня 2018 року)

37066188_1995324540485720_5677599946702848000_nМикола Мельник:

Я хотів би присвятити сьогоднішній наш захід підведенням підсумків політичного півріччя.

В цьому політичному півсезонні я би виділив кілька тенденцій.

По-перше, Парламент йде в сторону незалежного інституціоналізму. Подобається нам це чи ні, в результаті політичного протистояння двох коаліціє-утворюючих партій Парламент вийшов на форму, де він абсолютне не слухає Адміністрацію Президента. Тобто, супроти своєї волі, але Парламент став незалежним і наразі може диктувати волю в більшій частині Президенту України і в меншій – Уряду. Ось це і є реальним кроком як такої незалежної інституціональності, яку я не пам’ятаю в Парламенті з 2008 року. Але знову ж таки підкреслю, ця трансформація парламенту відбулася не через політичне бачення його незалежної інституційності, а через те, що політичні еліти, які контролюють Парламент вважають, що бути незалежними це більш економічно та політично вигідно.

По-друге, це прийняття Закону України «Про Вищий антикорупційний суд». Ще в лютому ми говорили, що до кінця політичного сезону цей закон буде прийнято, але суд не запрацює до кінця року. Його будуть формувати, на що піде досить багато часу. Також ми говорили про те, що Вищий антикорупційний суд буду створений в не зовсім законний спосіб, а саме в частині порушення Регламенту. Також ми ще в лютому говорили про те, що найбільш цікаві правки будуть внесені за півгодини до голосування. І все так і відбулося, що свідчить про сталість відсутності політичної культури серед державників в Україні.

По-третє, спостерігається абсолютна абсурдизація тези «агент Кремля» після замаху на вбивство Аркадія Бабченка. У зв’язку з цим загрозливі фрази перетворилися на меми. На разі будь хто, що б не сталося в Україні, може сказати, що в цьому винна Москва, винен Кремль і там є «рука Кремля». Тобто, політичні тези перетворилися на політичний мем і вже нівелювали себе.

По-четверте, Мінські домовленості так і не трансформувались, вони не виконані і нема перспектив їх виконання в наступному півріччі і в майбутньому. Тобто, домовленості себе вичерпали і нема політичної волі на пошук нового формату. А старий формат не працює, бо в політичної еліти нема бачення щодо цього і нема волі набрати 300 голосів, щоб проголосувати за децентралізацію в окремих районах Луганської і Донецької областей.

По-пяте, не відбулося жодних позитивних зрушень в частині введення миротворчої місії ООН. Тобто, як півроку тому, так і зараз ми не знаємо формату цієї місії і можемо говорити, що це були просто інформаційні сплески, які ні до чого не призвели.

Остання тенденція – це повне руйнування антикорупційної системи, як такої. Якщо раніше ці органи, які були створені, хоча б не воювали між собою, то зараз вони не те що не породжують синергії, а вони один з одним борються. І борються доволі сильно. ГПУ разом з НАБУ проти САП, САП проти НАБУ, НАБУ при цьому намагається боротися з НАЗК, НАЗК бореться з усіма, а по факту жодного позитивного руху в частині посилення антикорупційної боротьби немає.

Вишенькою на торті стало те, що втратила остання перспектива розслідувань злочинів, скоєних на Майдані. Після ліквідації спецвідділу розслідування розстрілів героїв Небесної Сотні під очільником Горбатюка, я не готовий сказати, що ці злочини взагалі будуть хоч колись розслідувані. Я думаю, що буде така ж процедура, як була колись з Гонгадзе: колись, через 10 років встановлять осіб, і декілька людей навіть посадять. Але того, що хотіли і чого вимагали українці і родичі загиблих, так і не буде. Тобто, українці не отримають справедливості, що у свою чергу, спровокує нову хвилю агресії.

Останньою тенденцією став початок передвиборної гонки. При чому цей початок абсолютно закріпився за Юлією Тимошенко, яка почала все з рейтингових війн, абсолютно спокійно переконала тих українців, які ще вагалися, що вона є майбутнім Президентом України, постійно нагадуючи українцям, що вона є лідером. Друге – це створення нового політичного курсу. При чому, з одного боку Тимошенко наголошує, що це було відголоском нового політичного курсу Рузвельта, але думаю, що дуже мало хто з українців зрозумів саме цю аналогію. А от те, що вона веде себе вже як політик, який вже фактично буде план втілювати в життя, вивело її на інший рівень – позицію майбутнього Президента України, тобто, вже себе веде як Президент. Окрім того, Тимошенко заявила, що Порошенко готує активізацію бойових дій на Сході держави для того, щоб не провести вибори, чим зв’язала  Порошенка по рукам і ногам. Фактично вона в нього вибила ту карту, яка або дозволить не проводити вибори, або провести дострокові вибори. Тобто, якщо Порошенко не проведе вибори – Тимошенко була права, і в Президента справді був такий жахливий план. Якщо будуть проведені дострокові перевибори – Тимошенко викрила розробки штабу Президента, щоб зберегти владу. Вона в нього вибила три карти і ситуативно знайшла союзників у Народному Фронті, які абсолютно не зацікавлені у перевиборах. Адже представники Народного Фронту розуміють, що коли будуть перевибори, фракція ББП їх поглине і для них існування сильної і незалежної фракції закінчиться дуже швидко. Тому що наразі вони мають доступ до фінансових, політичних, силових ресурсів, а після перевиборів все це закінчиться, а втрачати цю тему хоча б на рік вони не захотіли.

37055958_1995326163818891_5511212458389274624_nОлег Саакян:

Хотів би розпочати з того, що все більше складається враження, що штрафне коло, на яке ми пішли, завершується. Фактично ми бачимо кризу сьогодні тієї тимчасовості, в яку ми потрапили після Революції Гідності. Тобто, ця тимчасовість була проявлена в тимчасових реакційному дискурсі, реакційних інституціях, реакційних союзах, реакційних рішеннях. Сьогодні ми бачимо, що Верховна Рада України, яка реакційно і тимчасово стала слабкою і дала можливість сконцентрувати всю повноту повноважень  під дахом Банкової і Адміністрації Президента, вона вже змінюється. Під тиском Банкової, під тиском можливості монопольного формування арбітра на виборчий період Верховна Рада згадала, що вона – найвищий орган законодавчої влади в Україні і знайшла в собі 240 голосів, хоча і за дуже другорядний законопроект, але тим не менш, без БПП. Тим самим, фактично, показавши прецедент, як можна не тільки показати Президенту як можна переламувати Парламент, але і унеможливити викручування рук депутатам у майбутньому. Тим паче, що ми входимо в передвиборчий період, і за 6 місяців до президентських перевиборів, Верховну Раду розпустити неможна. Відповідно, в ці 6 місяців ми побачимо дуже цікаві переструктурування всередині самого Парламенту. Ми можемо побачити абсолютно інші союзницькі конфігурації, ми вже можемо побачити абсолютно неочікувані голосування і неочікувані рішення з точки зору всього того періоду, який передував тим 6 місяцям. Тобто, ця сторінка безхребетного і безхарактерного Парламенту може завершитися. І тут ми можемо побачити більш відкрите протистояння з Президентом з позиції суб’єкта, який має більші повноваження, ніж Президент формально, або ж можемо побачити суб’єктну гру в домовленості. Але тим не менш, це вже не той Парламент, який ми бачили всі ці роки після Революції Гідності, який був розтоптаний, безхребетний і лише намагався зібратися до купи. Тим паче, якщо ми подивимось на новітню історію України, то саме в періоди бур і штормів, Верховна Рада виступила дійсно єдиною опорою  і єдиним легітимним органом, який фактично не давав допустити найгіршого.

І тут очевидно, що ми підходимо до другого кризового періоду і в Парламенті його вже відчувають. Тобто, другий момент – це криза Президентських повноважень. Очевидно, що ситуація з Радою демонструє, що в такому вигляді, в якому існував Президент до цього моменту, він не може продовжувати існувати, оскільки це прирікає українську політику до такої патової ситуації зі збільшенням втрат із року в рік. Відповідно це не влаштовує більшу частину українських політиків, так і значну частину олігархічних еліт. Консенсус, який існував в Україні до Порошенка, який спочатку порушила сім’я Януковича, а потім був доламаний Порошенком, на сьогодні він є в фактично розібраному стані, коли війна всіх олігархів проти всіх. Тут Порошенко дійсно не обманув, бо він дійсно провів деолігархізацію, тільки руками самих же олігархів і через те, що він хотів її провести під себе. А олігархи цього не допускають, як в інших суспільства. Відповідно, ми підходимо і до кризи олігархів: або вони трансформуються в національний капітал великий, або в наступні роки ми будемо бачити ще більш гостре протистояння і ще більш гостре падіння одразу декількох олігархічних груп. Тобто, це буде війна на виживання, в результаті якої залишиться кілька національних великих капіталів, але вже не олігархів.

Окрім цього, існує і криза коаліції: те що відбувається з ЦВК, те що ми бачимо з низкою міністерств, з державними підприємствами – все це говорить про те, що період імітації наявності коаліції так само не може тривати вічно. Він завершився в той момент, коли на горизонті видно кнопку “reset”. Як тільки говорять про перезавантаження і вибори, шило в мішку більше сховати неможливо. Тому що, стосовно арбітра потрібно домовлятися маючи або інституційні спроможності, або маючи неформальну довіру, або неформальні домовленості тощо. Коли цього немає, то ми бачимо кризу коаліції і ступор в прийнятті будь-якого важливого рішення, а тим більше – стосовно перелічених мною посад і інституцій. В такому випадку це танок двох кульгавих качок, які не можуть разом, але не можуть і окремо. Народний Фронт – кульгава качка, бо він має непропорційне своїм рейтингам представництво в органах влади, вони мають фактично монопольний квиток в Парламенті, без якого жодна інша політична сила не може прийняти рішення, зокрема, і найбільша фракція – БПП. Вони мають значне представництво в Уряді, вони мають союзницькі відносини з Прем’єр-міністром, в таких умовах вони є чи не найбільшим політичним фактором в країні, але не мають жодних реальних електоральних можливостей, для того, аби зберегти за собою такий рівень влади, який вони мають на сьогодні за собою. І це їх кульгавість.

Зі свого боку, Президентська вертикаль, починаючи від БПП і закінчуючи Адміністрацією Президента, так само має значний вплив під собою, так само блокуючи пакет прийняття рішень до Народного Фронту, до Кабінету Міністрів, зокрема, через силові відомства, але при цьому Президент, маючи всі амбіції до другого терміну, має дуже примарні можливості цього другого терміну. Відповідно, і в нього немає жодних гарантій того, що він може зберегти цей ресурс і зможе ним скористатися, коли кнопка “reset” буде натиснута. В цих умовах ці два суб’єкти фактично йдуть ва-банк, намагаючись або об хитрити один одного, або ж передомовитись один з одним. Для передомовлень нема підґрунтя, бо ворох питань, які накопичились за довгий час, зберігається і зараз. Тому, ми в патовій ситуації, яка більш підбурює Верховну Раду до того, щоб вона не допустила конституційної кризи, і пригадала власну суб’єктність.

Також якщо ми подивимось на передвиборчу гонку, то навіть в ній цей період тимчасовості так само чітко артикульовано. Очевидно, що Тимошенко це відчула, або її експерти це відчули, але вона виступає з порядком денним поверх існуючого, з порядком денним вже завтрашнього дня, чим цементує для себе суспільне враження, що вона вже Президент, оскільки вона вже говорить тією мовою, яка прийте на зміну сьогоднішній. Або в одній з тих мов, яка може прийти на зміну сьогоднішній. Так само цей тренд підхоплюють і інші політики другого ешелону – це і Тарута, і Безсмертний і Кривенко і низка інших на сьогодні маргінальних політиків, які починають говорити в цій мові. Навіть якщо взяти частину сьогоднішньої влади, то ми бачимо, що покомпонентно в тій мірі, яка  не заважає їм залишати за собою монополі влади, але вони все одно вже починають говорити про ці зміни. Через зрозумілу їм зміну Конституції, інституційні зміни повноважень, але вони вже відчувають, що період реформізму, тобто такого собі євроремонту в радянському концтаборі, завершився. І той, хто буде продовжувати повторювати цю мантру, він приречений на забуття у вчорашньому дні, або на боротьбу з майбутнім.

Також, якщо ми подивимось на виборчі ініціативи Президента, то ми розуміємо, що це і є тренд на консервацію сьогоднішнього дня вхопитися в цей прекрасний вже вчорашній день і не дати йому перейти у завтра. Але сонце не спинити, день настане, не дивлячись на питання стосовно мови, армії, безпеки, апелювання до архаїчних повсякчасних цінностей. Але тим не менше, жодної креативної ідеї, жодної ідеї завтрашнього буття в Президента немає. Якщо так продовжиться, то Президент ризикує за результатами передвиборчої гонки ще нижче спуститися в своїх рейтингах. А тоді жоден адміністративний ресурс не зможе дати йому хоча б якихось шансів на вихід навіть у другий тур передвиборчої гонки. Тому, якщо підбити підсумок, як на мене, ми сьогодні, бачимо цілу низку криз, внаслідок того, що в цілому порядок денний і тимчасовий період, в який ми потрапили, в таке штрафне коло біатлону, після Революції Гідності, вичерпує свій ресурс і підходить до кінця. А що прийде йому на зміну, вже сьогодні конструюється. Поки я би не ризикнув сказати чітко, що це буде. Але очевидно, що певну сторінку історії ми проходимо, і це буде не просто виборча сторінка, це буде щось більш змістовне.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *