Ранкова кава з політологами: підсумки березня

Микола Мельник:

Зараз ж ми підводимо підсумки березня і поговоримо про події та тенденції. Я би виділив чотири тенденції.

  1. Повна політизація українського державницького життя. Всі ми бачимо, як українські державники, міністри, керівники служб, політики просто вже, як кажуть “пішли на фронт”, або агітувати, або готуватись захищати результати свого кандидата. Не є якимось секретом полішинелі, що СБУ та ГПУ відверто співпрацюють з кандидатом в Президенти Петром Порошенком, не є ні для кого секретом, що їм протидію становить Арсен Аваков, який з одного боку намагається себе позиціонувати як людина, яка знаходиться над політикою, але все ж грає в контргру безпосередньо проти команди Президента. Я далекий від думки, що він робить це абсолютно з його бажання і прагнення захистити закон. Все ж таки я думаю, що є певні домовленості з топ-кандидатами в Президенти, які опонують Петру Порошенку. Це добре. А також є народні депутати, які вже настільки вдарилися у вибори, що на засідання особливо ніхто не приходить, і той нещасний законопроект про державну мову і його доля буде абсолютно залежати від того, хто вийде у другий тур Президентських виборів. Тобто, якщо в другий тур виходить Петро Порошенко, то відразу відбудеться мобілізація коаліції і перед другим туром постане можливим голосування за цей законопроект. Якщо ж Порошенко не виходить у другий тур, то Верховна Рада України буде знаходитись у такому літаргічному сні ще до травня, а тоді все одно треба буде приймати певні законопроекти в фінансовій та банківських сферах, бо цього від нас вимагає МВФ і якщо ми їх не приймемо, то ми не отримаємо черговий транш.
  2. Велика доля компромату у передвиборчій компанії. Всі притомні політологи і політичні оглядачі зазначали, що ці вибори будуть найбільш брудними, бо з часів Януковича всі зрозуміли, що у переможеного може не бути політичного майбутнього в Україні. Це в найкращому випадку. І взагалі досвід пана Чечетова нікого не стимулює до програшу. Безпосередньо іде компромат, чорний піар, рефлексія на Росію. Дуже цікаво спостерігати, як команда одного з кандидатів постійно ретранслюють думки, що якщо Путін не підтримує одного з кандидатів, значить він проти Путіна. Насправді ж ніхто не думає, що дії можуть бути асиметричними і можливо Путін не завжди говорить правду. Це перша позиція. Друга позиція — буквально вчора подивився ролік, як “пропагандони” Охлобистін і Парєчєнков підтримують Зеленського і цікаво підтримують: “Голосуем за Вову, чтоб Крым был наш!» Тобто, тут ми знову ж таки бачимо прямий шлях дискредитації одного кандидата. Це робиться з двох причин: це допоможе одному з кандидатів мобілізувати свій електорат, і це — повна дискредитація будь-якого кандидата в Президенти України. Бо хто б не прийшов на цей пост, він вже приходить з тавром “агент Кремля” і це буде провокувати внутрішню нестабільність політичної системи України.
  3. Піднімаються гострі питання, які були присипані порохом лицемірства в Україні. Тобто, перше — це корупція в “УкрОборонПромі”. Ще у 2015 році наша Аналітична група “Левіафан” звернула увагу на законопроект, який змушує “УкрОборонПром” здійснювати свої зовнішньоекономічні операції через фірми-прокладки. Тоді ми не зрозуміли, для чого це відбувається. А все було доволі просто. Тобто, Порошенко безпосередньо цими змінами до закону створив свої фірми-прокладки через які пішла торгівля і в тому числі з Росією. Тобто, це була пряма дія і корупція в “УкрОборонПромі”. і питання наживи політичної кліки на війні і безпосередньо на переозброєнні. Дуже багато людей задавало питання: “А чому весь негатив пішов на Порошенка, адже крали всі?” Але питання в тому, що тільки Порошенко на піарився на армії та переозброєнні. Адже саме він узурпував тему армії, захисту від Російської Федерації і саме тому всі питання в цій сфері впали на нього, і впершу чергу — питання корупції в “УкрОборонПромі”. Ще одне важливе питання — це таємний взаємозв’язок з Кремлем чинної політичної кліки. Це намагаються актуалізувати практично всі кандидати в Президенти і показати, що Медведчук не просто так ходить до кандидата, до Порошенка, не просто так він буває в АП і він координує дії з Кремлем.
  4. Тотальна корупція в державі, заангажованості НАБУ та силових відомств. Мені дуже подобається, що піднялось питання незаконності дій національних дружин, це те про що ми всі давно казали, що не може за одними закріплювати можливість силового примусу. Питання впливу США на побудову антикорупційної структури піднялося знову. І я вважаю, що з одного боку, це абсолютна дискредитація українських силових відомств, яка в подальшому призведе до повної делегітимізації держави, як інструменту примусу, бо людина не буде розуміти, чому цей поліцейський має право застосовувати примус, якщо він корупціонер апріорі. І дискредитована інституція силовиків призведе до революції, бо людина буде вважати, що вона також має право застосовувати силу до представника влади, бо він точно такий же. Це моя особиста думка і я можу помилятися. Безпосередньо війна силовиків і відомств — НАБУ, САП, ГПУ — це просто прекрасно. Але на чому б хотів наголосити, так це на тому, що нарешті Юрій Віталійович дослухався до експертів, які йому казали, що Тимчасова слідча комісія —реально має повноваження. Юрій Луценко три роки стверджував, що нетреба створювати ТСК, бо немає закону. А коли йому говорили, що цілий розділ в Регламенті це закріплює, він лише говорив, що щось та не так. Але вже зараз Луценко заявляє, що ТСК — це єдиний механізм об’єктивного контролю над силовиками, який дійсно необхідний. Саме тому, я щасливий, що ГПУ нарешті прозріла. Дякую за увагу.

 

Петро Олещук:

Я хотів би продовжити метафору про “порох лицемірства” і от мені часто те, що в нас відбувається, нагадує відому картинку, на якій здивований Янукович з підписом: “А что так можно было?!” Як виявляться — можна. Бо Петро Олексійович це дуже часто демонструє і по суті він дуже часто нагадує Віктора Федоровича, але щедро притрушеного порохом лицемірства. І це дозволяє вирішувати цілу низку задач. Бо в принципі, найбільша проблема президентства Порошенка полягає в тому, що він розгорнув таку систему пропаганди, яка звичайно ж, набагато більш досконаліша, ніж в його попередників, і яка дозволяє вибудувати осмислення в зразках Оруелла. Тобто, коли в одному випадку це зрада, а в іншому випадку — це перемога. Звідси — “вимушена” корупція,  “вимушена” контрабанда і все на світі вимушене, і для фронту і для перемоги треба красти, і якщо не крадеш — ти агент Кремля і т.д. і ці всі моменти перед виборами проявились найбільш гостро і найбільш повно. Ви зазначали про систему поширення різноманітної негативної інформації, “чорнухи” – то це все вписується у цю схему, бо в принципі я нещодавно розмірковував для себе над явищем Зеленського і в мене виникло враження, що його вибудував не Зеленський, не Коломойський, не серіал, а саме логіка українського політичного дискурсу і силами в тому числі Петра Олексійовича. Тобто, на мою думку, саме Порошенко є хрещеним батьком Зеленського в політиці. Чому? Упродовж усієї свої каденції Петро Олексійович прекрасно розумів, які в нього будуть проблеми з переобранням. І він з командою вирішили обрати просту схему — негатив. Одразу ж почали програмувати сценарій майбутніх президентських виборів, де всіх опонентів якось можна буде прибрати і вивести найбільш одіозного конкурента, щоб його героїчно перемогти у другому турі за схемою “Кучма — Симоненко” У цьому руслі вони випалювали під нуль демократичну опозицію у вигляді Садового (сміттєві скандали для знищення його рейтингу), Гриценка і т.д. Це робилося для того, щоб розчистити відповідний табір, вийти на вибори і сказати: “Ну, хлопці, нема ж за кого голосувати. Ці — реваншисти там сидять і готуються повернути нас у пазурі Кремля, і ми. Що робить? Нічого не робить, а голосуйте за нас!” і тут на цьому тлі з’являється Зеленський, який виконує функції трікстера. Але в кінцевому рахунку виявилось, що отой рівень ненависті, який провокувала українська політична еліта, починає працювати проти неї. Вони і зокрема в першу чергу діючий Президент, вибудовували свій дискурс на ненависті, злобі і страху, але цей дискурс починає працювати проти них, бо в кінцевому рахунку логіка досить проста: останні роки нам розказували, що всі хто з політики – вони всі бандити, а отже, той, хто не з політики — уже краще. Отака проста логіка. І зараз  упродовж цього останнього місяця можна споглядати на ці викиди компроматів і війну всіх проти всіх. Але я думаю, що цей дискурс мало вже працює. Об’єктивно, про це свідчать і рейтинги і інші дані. Він не працює, так як мав би спрацювати, бо вже нікого нічим, за великим рахунком, не здивуєш. І зараз якщо навіть розказати якийсь компромат про когось з політиків, то це навряд буде сприйматись якось особливо. І це знову ж таки відображається в певному рівні втоми в суспільстві через це все, і в кінцевому рахунку ми опиняємось в достатньо важкій ситуації, коли присутня постійна редукція до Путіна. Якщо Путін підтримує цього кандидата  — це агент Путіна, якщо Путін каже, що цього кандидата не треба обирати — це знову ж таки, людина Путіна, бо Путін хитрий, розумний і т.д. всі до цього апелюють, і ті люди, які кричали “геть від Москви” в кінцевому рахунку використовують аргумент Москви як останній аргумент. І в принципі, для того, щоб з цього винести якісь підсумки і висновки, то треба сказати, що вибори мають достатньо серйозну проблему, пов’язану з тим, що на їх фоні продовжується деградація державних інститутів. Тобто, фактично є відкритою війна різних правоохоронних структур, які затримують один одного. Але як на цьому тлі в державі взагалі можуть існувати ідея правопорядку і ідея законності? І оці люди банально не розуміють одну просту річ, що є деякі речі і межі, яких переходити не варто. Бо в принципі сама по собі ідея держави тримається на уявленні про те, що держава здійснює багато неприємних речей — викачує податки, порушує права — але в кінцевому рахунку є певна законність і певне сподівання на те, що бодай теоретично вона можлива, і це тримає суспільство від остаточного впадання в якісь анархію і хаос. А вони ці норми порушують, порушують відповідні уявлення і відбувається систематична десакралізація влади. А це — найбільша загроза і непотрібні ніякі агенти Кремля, Путін і тому подібне. Це здійснюється своїми власними руками. І в кінцевому рахунку це призводить,  до чергового поглиблення інституційної кризи, а це в даному випадку, не стільки хвороба, скільки симптом. Тобто, подальша деградація державних інституцій, які банально в цій всій ситуації нічого не контролюють і не хочуть контролювати і займаються вирішенням своїх справ. Більшість предстваників-посадовців — вони починають розглядати свої посади як якісь феодальні вотчини, яких їм вистачає на безбідне існування, на певний рівень контролю і впливу, а все інше їх не цікавить. Ти сідаєш на якусь відповідну структуру і починаєш розглядати її як феодальну вотчину, а оскільки центр слабшає постійно, то ти можеш спокійно там розпоряджатися всім так, як вважаєш за потрібне. І це зокрема, ми бачимо на прикладі правоохоронних органів. Там, до речі, є і інші державні інституції, де відбуваються останнім часом цікаві події. Так, вже голова Конституційного суду каже, що він подумає, чи буде приводити до присяги нового Президента, чи ні.  Хоча в принципі, це не питання якогось вибору: “хочу приводжу до присяги, хочу — не приводжу”. Це якесь достатньо абсурдне формулювання, яке походить із тієї ж таки кризи інститутів. І от у цьому контексті безперечно дуже своєрідно виглядає основна базова теза діючого Президента про якийсь порядок, якісь загрози  якогось відповідного розпаду і т.д. Бо якщо це порядок, то що тоді безлад?! Ну, логічне ж питання. І воно так само буде відображатись на всіх цих результатах, бо, м’яко кажучи, те, що в нас зараз відбувається, порядок не дуже нагадує. Тому, буде досить не просто в контексті цих виборів. Для мене особисто, як для громадянина, а не як для політолога, головне, аби це все не призвело до подальшої кризи держави, інституцій, що нас в принципі цілком може очікувати буквально скоро. Тобто, ми можемо по-різному ставитись до відповідних кандидатів, до їх політичного майбутнього, хоча я думаю, що всі в принципі більш менш розуміють які є переваги, недоліки, які у кожного з них, що нас більш менш може очікувати, але найгірше, що може очікувати це відсутність якогось загальновизнаного легітимного глави держави – це як на мене буде набагато гірше. Але от ця ситуація інституційної кризи, глибокої інституційної кризи, яка звісно почалася не вчора, навіть не позавчора, вона вибудовувалась тривалий час, але зараз вона доходить до свого логічного піку. Не скажу, що до завершення, бо мабуть, до завершення дуже далеко, але от справді доходить до якогось повільного логічного піку. І це як на мене, найбільша тенденція. Тому що, оце все накопичувалось тривалий час як відповідний нарив. Але от зараз як на мене починає прориватись. Ну, принаймні в мене таке враження. І оці всі симптоми про які говорили, претензії про те щоб забрати в держави монополію на насилля, претензії на те аби відповідні державні інституції бодай не робили вигляд, що вони працюють в якомусь одному напрямку. Тому що, зрозуміло, що відповідні інституційні протистояння вони завжди є. Приховані, знову ж таки, максимально приховані, але вони завжди є, вони є в будь-якій державній системі. Але те, що вони стають надбанням громадськості, ну це так само впливає на легітимність держави загалом і те що її стосується. Насправді, це дуже серйозна глибока криза. І це як на мене найбільш важливо на даному етапі, навіть у порівнянні з виборами, які скоро відбудуться, але які так чи інакше будуть включені у цей контекст. Це те що я хотів сказати.

 

Сергій Биков

Дуже дякую, що запросили поснідати разом з політологами. Щоб я виокремив серед останнього місяця. Перш за все, соціологія як наука більше не існує у політичному дискурсі, оскільки кожен з топ кандидатів, або навіть не з дуже топ, використовує соціологію як звичайну повію, яку трошки юзанули, а потім відправили на смітник історії. Дуже негативно, що до таких політичних вподобань підходять і великі соціологічні центри, які раніше ми вважали дуже впливовими, неангажованими та незалежними. Але як виявилось, що незалежність будь-яких соціологів, як в незалежність будь-яких аналітиків, вона досить сумнівна і якщо соціолог каже, про те що він незалежний, то це означає, що від нього просто нічого не залежить. Як і з політологами, та сама ситуація. Найголовніший виклик останнього місяця, який пов’язаний безпосередньо з виборами та тим, що дійсно ведеться війна всіх проти всіх. В тому що, хто б не був обраний президентом України  він не буде сприйматись переважною більшістю українців. Тобто, немає того кандидата, який би дійсно об’єднував всю Україну. Хтось є представником більш західної частини України, хтось є представником більш східної частини України і не можна сказати про жодного з кандидата серед трійки лідерів чи четвірки навіть, що він буде однаково позитивно сприйматись на території України. Безумовно – це залежить від дій на посту президента, нового президента. Але з рештою криза є. Один також з викликів, які ми побачимо вже. Це результати першого туру. Вони станом на сьогодні, на п’ятницю, перед виборами, є несподіваними і жодна людина не може сказати, жодна притомна людина не може сказати дійсно хто вийде до другого туру. Шанси є в усіх кандидатів, і в Володимира Зеленського, і в Юлії Тимошенко, і в Петра Порошенка. Якщо дійсно підтримка людей у Юлії Володимирівни трішки більша, то у Петра Олексійовича звичайно є адміністративний ресурс, і проходити у другий тур з посади президента, з посту президента набагато простіше, ніж з позиції опозиціонера. Новому президенту прийдеться долати кризу недовіри. Як засвідчував фонд … тільки 12% українців очікують чесних виборів. І тут ми стикаємось з питанням легальності та легітимності виборчого процесів і результатів, бо глава конституційного суду обов’язково приведе до присяги нового президента, не зважаючи на те чи був кіт голосів, чи були фальсифікації, чи були махінації, головне що ЦВК ухвалила рішення про обрання тієї чи іншої персони, відповідно ця особа не буде притягнута до кримінальної відповідальності, а приведена до присяги нового президента України. І саме від тієї особи, яка буде обрана президентом України буде залежати переформатування коаліції і результати майбутніх парламентських виборів. Звичайно, Володимир Борисович з високою часткою вірогідності збережеться на своїй посаді. Без відносно до результату президентських виборів, оскільки призначити нового голову уряду буде щонайменше складно, а розпустити парламент буде фактично неможливо після приведення нового президента до присяги. Тому до осені, я гадаю, ми будемо спостерігати, що очолювати виконавчу владу буде Володимир Борисович і новому президенту доведеться якось миритись з цим. На цьому фоні Гройсман може посилити свої можливості з об’єднання мажоритарників  і навіть претендувати на формування своєї партії та на проходження своєї партії та формування фракції Верховної Ради IX скликання. Також я очікую що буде збільшено фракцію радикальної партії і великою несподіванкою ми можемо бачити дві партії у парламенті, дві фракції представників так званого умовного південного-сходу – це дві частини опозиційного блоку які скоріше за все вже перейшли ті граничні червоні лінії, які не дозволять їм об’єднатись для спільного походу на парламентські вибори 2019 року.

 

Сергій Назаренко:

Шановні колеги, ми на порозі виборів і перш за все хочеться сказати, що спільного є для всіх кандидатів. Як уже в принципі всі про це казали, є для них спільними їх проблеми. Це дійсно дискредитація, повна дискредитація інституту президентства, повна дискредитація правоохоронних органів, це дискредитація одним кандидатом іншого і це все призвело до такої ситуації, що буде надзвичайно складно будь-кому з кандидатів з цієї трійки втримати владу. Втримати владу наступні 5 років. Перший рік покаже чи зможе ця особа втримати наступні 5 років чи не зможе. І байдуже хто виграє ці вибори.

З приводу тенденцій , на Верховну Раду вже не потрібно сподіватись до виборів, від неї лише очікується постанова про проведення виборів народних депутатів. І можливо, з’являться декілька урядових законопроектів, які будуть направлені на отримання чергових траншів від західних партнерів. Більше на ВР вже надіятись не варто. Але незважаючи на таку ситуацію, погоджуюсь з колегою Сергієм, що уряд не буде змінений до виборів, бо на це немає ні політичної волі, ні ресурсів, ні кандидатів, жодної з предумов крім невдоволення населення. Але це невдоволення вибудовувалось не командою Гройсмана, воно вибудовувалось роками, і який ми би уряд не призначили, швидко це не зміниш.

Але в цьому є і позитивні риси. Українці як нація формується. Погляньте, перед виборами, яка завжди була проблема – розшарування населення на схід, захід, ти підтримуєш одного кандидата, ти іншого і це все потихеньку зникає. Українці більш почали сформуватись як нація, більш консолідуватись, підтвердження цьому є люди, які голосують за Зеленського. В принципі, в нього однаковий рейтинг що на заході, що на сході, що на півдні, що на півночі. Тобто, це протестний електорат що є і там, і там. І я вважаю, що це добра тенденція, ці труднощі, ця дискредитація інституцій влади про які я казав, вони все ж таки формують Україну як націю.

І через рік – два ми побачимо якісні корінні здвиги в цьому напрямку. І через те, що це все проходить швидко, через те це болісно. Наприклад, ми маємо війну, це болісно, але це формує нашу націю, це дозволяє сходу і заходу знайти якісь дотичні точки та все ж таки спілкуватись. Я вважаю, що все що не робиться, робиться на краще. І краще ми ще побачимо.

 

 

Петро Олещук:

Ми багато вже казали про соціологію і справді заслужено її критикуємо, але все ж таки дозволю до деяких даних соціології звернутись, які привернули мою увагу. Це те що, зокрема КМІС це показує, що Зеленський має такий паритет в абсолютно різних соціальних, етнографічних, географічних групах. Саме цікаве, що вони розділили респондентів на 4 категорії за мовною ознакою: суто україномовні, суто російськомовні, ті хто двомовні з переважанням російської, ті хто двомовні з переважанням українською. Саме цікаве, що у всіх категоріях є лідери. Тому можна сказати, що якийсь кандидат там суржиком говорить, хтось російськомовний, хтось україномовний, як це не парадоксально. Але це говорить про те, що його сприймають як абсолютно таке чорне тіло фізики, де кожен бачить те, що хоче бачити. Україномовні бачать свої, російськомовні свої, хтось думає що він врешті прожене цих клятих бандерівців, хтось навпаки – інших промосковських політиків, які уособлюються для деяких як Порошенко з його Липецькими фабриками, тим самим «порохом лицемірства». Я прекрасно розумію, що будь-які соціологічні данні їх варто зараз сприймати досить критично, але я не бачу підстав не довіряти даним які напряму не стосуються рейтингів.

 

Микола Мельник:

Я б хотів доповнити, що я більше дивився не з мовного питання, а безпосередньо регіонального. Все-таки безпосередньо говорячи про регіональне, все ж таки база у нього південь, це саме південь.

Так, південь не винний в тому, що коли у країні з погодою срака, в нас сонечко і шашлики. Тобто, це правда, я сам з таким стикався, тобто саблазном. Тому все таки регіональні відмінності є, але те що дійсно у нас кандидати тепер підтримуються не за регіональною ознакою, а за смисловим наповненням, навіть якщо цього смислового наповнення немає, або це дійсно як сказав пан Петро сам собі придумав, сам собі голосуй.

З приводу громадянського суспільства та нації, я все ж таки не стільки оптиміст як Сергій. Бо українське громадянське суспільство воно не справилось з тим історичним викликом який стояв перед ним у 2014 році. В 14 році перед громадянським суспільством була чітко поставлена задача – реформування держави, подальша боротьба з державою заради реформ. З цим не справились ми. Відбулась автомізація суспільства. Що таке автомізація, перепрошую, громадянського суспільства. Автомізація громадянського суспільства це його поділ на тих хто підтримує владу, не підтримує, і безпосередньо боротьба тих хто підтримує з тими хто не підтримує. Тобто, дуже багато такого громадянського суспільства пішло на службу державі, доволі дуже швидко прилаштувалося, дуже швидко почався процес збагачення. І безпосередньо громадянське суспільство, хоча воно і народжується в боротьбі, і живе в боротьбі одвічній з державою, наразі в Україні воно слабке, розбите, знаходиться в більшості в такому андеграунді, а в той час як інша частина продовжує на цій темі паразитувати, постійно говорячи “ми громадськість”. От я сперечався з однією людиною яка сказала “громадськість за Супрун”, я кажу “хто?”, от просто “хто?”. Відповідь, пряма мова “це громадські організації, які підтримують Супрун”, я кажу “а якщо моя організація не підтримує Супрун, я не частина громадянського суспільства?” “Ти щось інше”. Осколки громадянського суспільства наразі вибивається в маргінес, але доволі сильна потужна кінетична частина, і чого особисто я боюсь, з одного боку звичайно мені подобається революція, з іншого боку розумію, що більш активна частина громадянського суспільства була забита в маргінес, вони пішли на війну, займались волонтерством, повертаються, не можуть прилаштуватись, і ці осколки, ці атоми, і коли буде ситуація – вони вибухнуть, вони будуть рушійною силою нової революції. Що з ними робити? Відповіді немає. Поки в нас є лише позиція Петра Олексійовича Порошенка, тобто, ти не з нами, значить ти агент кремля, тобто повне несприйняття і це закінчиться для України доволі погано. Тому що ну як пояснити, воно закінчиться.

 

Петро Олещук:

Тому що вони замість інституалізацій розвитку громадянського суспільства, вони його технологічно знищили. Вони його ліквідували, таким чином забезпечивши певну більш менш стабільну існування протягом цієї каденції, але з достатньо руйнівними наслідками в далекому майбутньому.

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *