Поки всі українці не встануть – нічого не буде!

Раніше війна була справою чоловіків, але світові війни радикально змінили масштаби, прийоми і правила ведення війни. Бойові дії на Сході України засвідчили, що жінки відіграють неабияку роль у сучасній війні…

Частина 1.

25530300_1679681992071074_1207603193_n«Коли почалася війна, не змогла бути осторонь, стала волонтеркою і поїхала на Схід»

Міша Ухман: З чого все почалося? Як Ви прийняли таке рішення поїхати на Схід і стати волонтером?

Тетяна Тучак: Почалося все з Майдану, коли побили дітей. Я як мама і бабуся 5 онуків не могла бути осторонь і дивитись як б’ють дітей, моїх дітей, бо чужих дітей не буває. Зібрала сумки і поїхала на Майдан і допомагала чим могла. Більшість мене знали як чоловічої статі, бо я ніколи не знімала балаклаву. Так от почалося все з Майдану, але щось за Майдан я не хочу нічого говорити. Картина 2014 року вона до кінця життя мого не щезне. Це річка крові з Інститутської, це двухсоті, це діти чиїсь, це батьки.. Я не думала, що може дійти до того, що українець в українця буде стрілять. Але що маємо, то маємо. Отак, коли почалась війна в державі, так само «руки в ноги» і почали збирати волонтерство. Я стала волонтеркою і поїхала на Схід. Перший раз я поїхала і не знала куди їду, що це таке, була навіть без документів, абсолютно без нічого.

Я ніколи не продаю свою совість, моя совість переді мною і перед людьми і перед Богом чиста. Хочеться, щоб в нас не забували, що вже 4-й рік йде війна! Не АТО, а війна. І завдяки цим хлопцям, що по всій лінії оборони від Луганська до Широкиного стоять, всі решта сплять спокійно, ще й бізнес крутять.

Міша Ухман: Погоджуюся з Вами, кожен має бути відповідальним за те, що відбувається, за свої дії. То куди саме Ви поїхали вперше? З чого почали на Сході?

Тетяна Тучак: Перша наша поїздка була в Ізюм, сказали, що нас там чекають. Приїхали, а так сталося, що нас поставили в колону і сказали, що ми заходимо в Красний Лиман. Спитали чи ми боїмося. Ні, не боїмося, бо ми вже бачили колону всіх тих хлопців, ті очі, які на нас дивляться, тих дітей.  Звичайно, я сказала, що ні. То оце нас поставили в одну колону і ми заходили в Красний Лиман. Враження, коли ми перший раз увійшли, і справа від нас були трупи (а це – сепари), то ні стопор, ні страх, більше раді були, що це не наші хлопці лежать.

Зайшли. Ці вистріли з танків, цей гул, був змішаний і страх і щось таке не поймеш, не можу пояснити, що то таке було. Мене пересадили з автобусу в другий автобус, розділили нас, і коли чоловік 40 наших хлопців стояли з автоматами і ще й мені каску одягають на голову, я боялася, що вся ця колона стане м’ясом.

Міша Ухман: Багато було мертвих сепаратистів? Наскільки я знаю, Ви ще їх прапори власними руками до музею віддали?

Тетяна Тучак: Особисто я на початку по трасі бачила 5 російських трупів, то ще жара була, то сморід був, але їх ніхто не чіпав, бо ніхто не знав, що під низом.

То оце зайшли в Красний Лиман, в центр, хлопці зразу зайняли позиції і я попросила хлопців, щоб вони зняли 2 прапори з флештопу – прапори ЛНР, я привезла їх на Буковину, вони десь є в музеї в нас у школі. Везла їх на собі, обмотана, бо їхала ж без документів. Коли хлопці на блокпосту зупинили і сказали пред’явити документи, то я сказала: «Хлопці я в Україні, куди хочу туди їду». Добре, що вони не дивились, що під  футболкою, а то там 2 прапори і тоді хто я? – готовий сепар. То так сталося, що дякувати Богу, що додому повернулася.

Отакою була моя перша поїздка в зону АТО. Коли заїзжали, по праву сторону був Славянськ, 8-й блокпост.. Так і почалося все з Красного Лимана. Це були перші бронікі 5+, це були каски, це були форми, берци, тепловізори, це все що потрібно було хлопцям.

Міша Ухман: Від кого отримували це все оздоблення для бійців та допомогу?

Тетяна Тучак:  Як в нас все відбувається в державі? Ми давали клич, люди небайдужі все це зносили, ми купляли і доставляли і все хлопці мали. Ну каски і броніки ми особисто хлопцям в руки давали, не командирам, не на базу, а особисто.

Після Лиману, коли я приїхала на Буковину і попадаю на сесію в обласну адміністрацію на прес-конференцію і все це розказую, коли дійсно хлопці пили воду із ставків, ця жара, спека, в нас як такої армії в 2014 році не було.. Тоді на сесії я все це розповіла і небайдужі буковинці почали по трохи щось збирати, і тоді багато почали їздити в зону АТО. Дякую всім! Низький уклін тим, хто мене знає. А хто не знає, запевняю, все що ви робили, все що ви давали, все доходило особисто хлопцям в руки.

Частина 2 .

25555604_1679681998737740_730281403_n«Поки всі свідомі українці не встануть і не будуть щось робити, нічого не буде! Почніть з себе, покажіть як треба, а не вчіть нас що робити, аби закінчити війну, сидячи в себе вдома на дивані»

Що Ви, як людина, яка на власні очі все це бачила, можете сказати про теперішню ситуацію на Сході, та й в Україні загалом?

Я як та, що знаходиться між війною та миром, маю аналіз такий: для людей, які в тилу, війна вже закінчилась,  а для інших – вона і взагалі не починалась. Люди, які допомагали, вони і помагають по сьогоднішній день. Війни для них вже нема, я навіть по собі бачу, що коли я приїжджаю в формі і мене питають: (а це вже 4-й рік війни, нагадую) «А хто тебе туди посилав?», а ніхто мене туди не посилав, а не може ніхто мене туди послати. Але майте совість, я хочу, щоб мої діти і онуки спали спокійно, це історія, що я залишаю після себе. Дуже прикро, що молоді люди, коли заходять в магазин і кажуть «Хай як прийде сюди війна, то я піду», ні дорогенькі, коли прийде «туди», до вас, то буде вже пізно, ви вже нічого не зробите.

Екзамен, до речі, державний я теж приїхала здавати у формі. І коли ректор-жінка побачила, що я у військовому, то не дала мені дописати відповідь на 3-тє питання в 9-му білеті, а запитала: «Скажіть будь-ласка, а коли закінчиться війна?». На що я не маю відповіді, думаю, що її не має кожен, хто тут знаходиться. Війна в нас, напевно, не закінчиться до тих пір, поки в нас одна частина українців буде воювати там і тримати агресора, а друга половина буде сидіти байдужа зі словами «а у нас нема війни, а коли прийде до нас, то ми візьмемося за зброю». Ні, друзі, поки всі свідомі українці не встануть і не будуть щось робити, то нічого не буде! Почніть з себе, покажіть як треба, а не вчіть нас що робити, аби закінчити війну, сидячи в себе вдома на дивані.

Прикро, що маємо таке суспільство. У чому, на Вашу думку, проблема цієї байдужості?

Може це ми погані, що допустили це? Кажуть, держава погана. Люди не плутайте державу і владу. Держава складається з людей, влада – це друге. Але владу ми вибирали, люди вибирають владу, ви це допустили, ви самі винуваті, а сидіти на дивані і казати «а в нас тарифи піднялися» і нічого не робити…Ніхто не прийде за вас і не зробить.

Як тоді ще розвивалися події на Сході? Що було далі, луганський аеропорт?

Далі була 80 бригада, Луганський аеропорт так само наші хлопці тримали. Я не знаю, може хтось з наших волонтерів і заїжджав туди, але я не потрапила. Найдальше куди могла заїхати, це Весела Гора. Знаю, мої майданівські друзі розповідали, які були там , що місцеві приносили їм воду. То я от хочу спитати , дуже добре я знаю командира полковника чи підполковника 80ї бригади Братішко Діму: «Де та вся гуманітарка, яка не доходила хлопцям?». Тоді, на той час в 2014, хлопці в Луганському аеропорті сиділи голодні, воду їм постачало місцеве населення.. І тепер я хотіла б зачепити ту тему, де мене звинуватили, що не дійшов тепловізор. Я от вам говорю за Буковину, бо я знаходжусь в буковинській волонтерській організації по цей день, ми закупляємо форму, броніки, каски, тепловізори, прибори нічного бачення. Так от в мене друг там в був в Луганському аеропорту і каже, що тепловізор там був один.. Отже, я хочу запитати, Де всі тепловізори? Я підняла це питання у Побєді до Кіхтома і Мельнічука – майора, ми з ними зцепилися. Знаєте, коли криси є в тилу, коли хлопці сиділи без води, без їжі, а вони відправляли, все що їм волонтери  присилали, контрабандою назад в тил. Це і надувні матраси, які я хлопцям у ліс відвезла, бо їх нам назад відправили у 80-ку, щоб ми відправили на склад. Ми розкриваємо мішки, а там ці надувні матраси, на які люди останні копійки віддавали, щоб хлопці на землі не спали. А командування все відправляло назад в тил. Уявляєте? Тепловізори усі зупинялися в Побєді і йшли далі на Київ. Продавався один тепловізор по 2-3 рази.

Який жах! Невже це все залишилось осторонь закону та покарання?

Я хочу запитати, може в нас закон тільки для простих? Для них тільки кримінальні провадження, щоб їх садили? А для таких, як Братішко нема? Були факти і нічого нема. Це тягнеться все з 2014-року і вже не в перше. Пропуск контрабанди, заробіток великих грошей на кості і крові наших хлопців, на матерях, які 4-й рік оплакують своїх синів. Це безпринципні тварі, їм все одно. Вони байдужі до України і до бійців.

Чому садять добровольців? Чому в добровольців обшуки?  І чому на тих не відкриті кримінальні провадження і в тих не проводять обшуки? Хто відповість за Дебальцеве, за Іловайськ , за луганський аеропорт, за донецький аеропорт, хто буде відповідати? Чому ніхто за то не покараний? Закон України має бути однаковий для всіх. Нас розділили на 2 частини, на рабів і не рабів, на нас можна заводити кримінальні провадження і на всіх тих, хто нас відвоював.

Я як жінка нічого не розумію, 4-й рік війни, хлопці приходять додому, якісь кримінальні провадження, обшуки? Де це все на генералів, полковників, майорів, на того ж Муженка?

Тому я і кажу, що не закінчиться війна поки народ не встане. Але  я не хочу повторювати, як було в 2013-2014 рр., всі ці мужики сіли і поїхали собі і нормально живуть: Яценюк «а-ля буковинець», обікрав народ і живе собі відпочиває. Мала я б можливість, то закрила б всі кордони і повітряні і наземні, щоб кожен відповів за свої діяння. Поки не буде так як в Румунії, нічого в нас не зміниться.

25564609_1679681988737741_2098464090_nТо чим закінчилася історія з аеропортом?

На жаль, я була свідком, як наші хлопці виходили з аеропорту.. Ми це все бачили на свої очі! І коли хлопців вивозили і привозили їх назад на базу і хлопці кидалися і руками гризли землю, запихали землю в рот, бо в них загинули побратими. Скажу чесно, заливали їх спиртом, щоб вони просто відключалися. Це був хаос, крик, спалені, чорні…а Братішко появився на другий день весь ніби теж такий.. (Братішко, я знаю як ти  виходив з луганського аеропорту, як ти тікав як криса, ти не офіцер, ти мразь. І як тебе ще земля носить, я не знаю)… знаючи скільки хлопців в луганському аеропорту лягли, хоча офіційної статистики скільки загинуло немає.

В мого знайомого, який теж був волонтером, його племінника знайшли через скільки не пам’ятаю, він в полоні був, йому сепари руку з тризубом відрубали. До речі більшість небайдужих займаються полоненими. То я хочу задати питання тим, хто сидить у Верховній Раді: «Де ті хлопці ще з Іловайська, Дебальцеве? Чому вони до сих пір в полоні? Ще з 2014? Де наш Паша? Чому наша влада цим не займається?». Значить їм вигідна ця війна, це геноцид нації.

Але ж ніби щось роблять у Верховній Раді, чи зовсім безрезультатно?

Дивіться, 4-й рік війни хлопці в окопах там стоять, болото усюди, мерзнуть, люди добрі, українці, ви ж бачите, що ніяких реформ не було. Судова система, прокурори, судді всі продажні, причому беруть в доларах, не в гривнях, все по курсу.

Є реально учасники бойових дії, а є АТОшники. Хлопці, які просто приїхали постояли там, вам звісно дякую, що ви хоч приїхали, але прошу не приїжджайте і не показуйте всім що ви УБД, і що вам «положено». Бо от зараз задаю вам питання, як жінка, яка 4-й рік теж там – ви їхали Батьківщину захищати за УБД? Чи за ті медалі, які купляєте за 120 грн чи вам дають і ви з радістю чіпляєте їх. Чи ви дійсно їхали захищати свою Батьківщину?

Я знаю багато бійців: Дебальцево, луганський аеропорт, станиця Луганськ, Широкино, Донецьк, які дійсно там стояли, то я ні разу від них не чула про те де він був, що він робив.. Вони дійсно прийшли захищати свою Батьківщину. А той хто стояв на 2-й лінії оборони – приїжджає і кричить «Да я там был».

Дуже боляче, коли є свята державні по районах, коли по областях нагороджують не тих кого треба. А хлопці сидять собі тихенько, їм не треба, не за цим вони ходили, але дуже прикро, що їх забувають. Мають бути усі одинакові, але вони не кричать, що вони десь були.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *