Повернення Криму: міф чи реальність?!

У березні 2017 минуло три роки з моменту окупації Російською Федерацією Автономної Республіки Крим і міста Севастополя. Ця військово-політична акція планувалася Кремлем ще задовго до революційних подій, що охопили Україну наприкінці 2013 – на початку 2014 років. Вже в період першої каденції Володимира Путіна на посаді президента Росії розпочалася всестороння підготовка до силового захоплення Кримського півострова. У 2003 році російською стороною робилися спроби провокації напруження в українсько-російських відносинах через острів Тузла. Подальші намагання спровокувати кримську кризу мали місце під час Помаранчевої революції 2004-2005 років, однак тоді протестні акції в Україні пройшли мирно, а передача президентської влади відбулася в рамках закону, через що Москва не мала вагомого приводу для дій на півострові.

Активна фаза підготовки до захоплення Криму почалася з 2010 року, з приходом до влади в Україні Віктора Януковича. Саме тоді російські спецслужби інтенсивно поширювали свій вплив на території АРК і в Південно-Східних регіонах України. Відбувалося масове вербування українських політиків і силовиків, створювалися підпільні диверсійні групи, поширювалася російська пропаганда, проводилася видача російських паспортів кримському населенню та ін. Посиленню російських позицій в Криму також сприяло підписання в квітні 2010 року між Україною і Росією так званих Харківських угод, згідно з якими термін перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі продовжувався з 2017 до 2042 року.

Президент Віктор Янукович і його оточення чудово знали  про вище згадані приготування східного сусіда, однак продовжували свою політику мовчазної згоди.

Нове політичне керівництво, яке прийшло до влади після втечі 22 лютого 2014 року Віктора Януковича з України, також володіло всією повнотою інформації щодо окупаційних планів Кремля. Проте страх рішучих дій, небажання провокувати агресора та побоювання можливого масштабного вторгнення російських військ змусили нову українську владу підняти білий прапор і без жодного пострілу, ганебно віддати півострів російським окупантам.

У перші дні заворушень у Криму не було зроблено жодної спроби провести спецоперацію із залученням спецпідрозділів СБУ, які могли б арештувати лідерів сепаратистського руху і тим самим значно його ослабити або і взагалі звести нанівець. Довго не вирішувалося питання з призначенням нових очільників українських силових відомств. Проросійськи налаштований Начальник Генерального штабу ЗСУ адмірал Юрій Ільїн перебував на цій посаді до 28 лютого 2014 року, і своєю діяльністю та зрадницькими наказами дуже допоміг російським окупантам.

Не було припинено електропостачання на півострів, через що російські спецпідрозділи і формування Чорноморського флоту мали змогу діяти більш ефективніше. Також, без електропостачання з материкової України окупантам навряд чи вдалося б швидко провести референдум.

Українськими силовиками не було оперативно взято під контроль блокпости на Перекопському перешийку та півострові Чонгар, які потрапили до рук сепаратистів і російських військових, через що вже було неможливо направити до Криму допомогу суходолом.

Не було вчасно виведено з севастопольської бухти і Донузлаву військові і допоміжні кораблі. У результаті вони були заблоковані і більша частина їх (51 корабель) потрапила під контроль Росії. Під українським прапором лишилося лише 10 кораблів на чолі з флагманом «Гетьман Сагайдачний».

Одним словом, вторгненню росіян у Крим можна було реально перешкодити, якби нове керівництво України мало політичну волю і не боялося діяти рішуче, як це було в аналогічній ситуації 1994 року, коли українським спецслужбам вдалося завадити російським планам по дестабілізації ситуації на Кримському півострові.

Окупувавши Крим, Росія одразу розпочала нарощувати там свою військову присутність, прагнучи перетворити півострів на потужну військову базу і стратегічний плацдарм не лише для тиску на Україною, але й для подальшого можливого протистояння з Туреччиною та Військово Морськими Силами США, насамперед їх 6-м флотом, що дислокується в Середземному морі.

Станом на січень 2017 року Росією на території окупованого Криму було зосереджено військовий контингент в розмірі 22800 осіб і його чисельність продовжує неухильно зростати. Окрім того, за даними, що містяться в матеріалах Об’єднаного оперативного штабу ЗС України «Діяльність найманців, наявність озброєння і військової техніки ЗС РФ на території України» в Криму розміщено 30 російських танків, 598 бойових броньованих машин, 106 артилерійських установок, 56 ракетних систем залпового вогню, 101 бойовий літак та 56 ударних гелікоптерів. Із вказаної кількості у північних районах Криму (тобто у безпосередній близькості до адміністративної межі з Херсонською областю) розміщено близько 800 військовослужбовців особового складу, 20 танків, 25 бойових броньованих машин, 18 артсистем, 18 ракетних систем залпового вогню.

Кремль планомірно посилює свій військово-морський флот в Чорноморському регіоні. Так, за різними даними, протягом 2015 року до складу російського Чорноморського флоту було включено 40 нових бойових і допоміжних кораблів, а також передано значну кількість сучасних багатоцільових винищувачів Су-30 СМ.

Також існує чимало відомостей, що Росія завезла на територію окупованого Криму ядерне озброєння і ракетні комплекси «Іскандер-К» та «Іскандер-М». Максимальна дальність ураження цілі балістичними ракетами випущеними з ОТРК «Іскандер-М» (при застосуванні ядерної боєголовки чи полегшеної звичайної) може досягати 700 км., що ставить під загрозу не лише південні і центральні регіони України, але й інші держави Чорноморського регіону. Випущені з цих ОТРК ракети з легкістю можуть дістатися Бухаресту, Стамбула, Анкари, головних портових міст Болгарії – Варни і Бургасу.

 

У той же час українська влада за три роки, що минули з моменту захоплення Криму, фактично не зробила жодних практичних кроків з його деокупації. Не було розірвано дипломатичні відносини з РФ. Із значним запізненням відбулася продовольча і енергетична блокада, через що Росія без особливих труднощів змогла закріпити свої позиції на окупованій території.

Упродовж трьох років практично відсутнє якісне і кількісне посилення українських військових частин, що дислокуються на кордоні з тимчасово окупованим Кримом і на кордоні з Придністров’ям, де також зосереджена значне угрупування російських військ. Не ведеться будівництво укріплених ліній оборони на випадок вторгнення російських військ в Україну з території окупованого Криму. Не звертається належна увага на боєздатність і модернізацію флоту. Лише у 2017 році уряд таки наважився почати ремонт флагмана «Гетьман Сагайдачний», що ж стосується будівництва нових сучасних кораблів, то тут, через брак належного фінансування, справи йдуть повільно. У кращому випадку через декілька років ВМС України отримають 4 артилерійські катери типу «Гюрза-М», два десантно-штурмових кораблі та одне судно спеціального призначення, що зараз будуються на вітчизняних підприємствах. Однак цього буде явно не достатньо для ефективної протидії російському флоту в Чорному морі.

На досить низькому рівні ведеться робота з поширення української пропаганди серед кримського населення, насамперед серед місцевих українців і татар. З боку уряду практично відсутня фінансова та інформаційно-технічна підтримка проукраїнських громадсько-політичних організацій і рухів, які могли б працювати в окупованому Криму на користь України.

Повернення Криму також напряму залежить від стабільності і цілісності Росії. Поки в Росії політико-економічна ситуація в межах норми мало ймовірно, що Крим вдасться повернути. Тому, треба чекати слушної нагоди, коли в РФ почнуться політичні зміни, а за цей час розпочати агітаційну і диверсійну роботу на території Кубані, Донщини, Курської і Воронежської областей, де проживає значна кількість етнічного українського населення і є багато співчуваючих Україні і українським національним ідеям. Саме з ними має працювати наша розвідка і дипломатичні установи. Має надаватися підтримка російським несистемних опозиційним партіям і рухам, які прагнуть повалити існуючу політичну систему в Росії. На превеликий жаль така робота й досі не ведеться і навіть не планується українським урядом і спецслужбами.

Єдине, що Український Президент, Уряд і Верховна Рада зуміли зробити за ці три роки, так це досягти певних дипломатичних успіхів на міжнародній арені в питанні невизнання приєднання Криму до складу РФ та підтримки територіальної цілісності нашої держави.

По суті складається таке враження, що українське керівництво вже з перших днів окупації фактично змирилося з втратою півострова і лише робить вигляд, що продовжує боротьбу за нього.

Сьогоднішня влада має розуміти, що ніякі західні партнери і союзники за нас воювати і вирішувати наші проблеми не будуть. Повернути Крим і відновити територіальну цілісність України лише балаканиною і дипломатичними заходами практично нереально. Для цього потрібно розробити  чіткий план дій щонайменше на найближчі 5-10 років, провести вагомі системні реформи в економіці і секторі державного управління, а також розбудувати і зміцнити наші Збройні Сили. Тільки так Україні вдасться протистояти натиску Російської імперії і захистити свої національні інтереси в світі.

 

Іван Петренко, експерт Аналітичної групи “Левіафан”

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *