Кому потрібний “Мінськ”?

Для того, щоб мати комплексне розуміння перспектив та мотивів виконання Мінських угод, а також імовірних наслідків їх не виконання, слід задатись питанням, а що від цих угод все ж хочуть отримати, як країни підписанти, так і основні міжнародні гравці.

  Почнемо з України. І тут же отримаємо масу питань. А яку дійсно мету переслідує Україна намагаючись зреалізувати Мінськ – 2, і чи є в цьому питанні одностайність серед українських еліт. Як на мене, відповідь не однозначна.

  Під час підписання так званих Мінськ-1 і Мінськ-2 Україна переслідувала лише одну мету – припинити гарячу фазу конфлікту. Адже будь яким перемовинам передували військові поразки України у серпні 2014-го та лютому 2015-го.

На певному етапі 2015-2016рр. Україна робила кроки, щодо реалізації політичної частини Мінськ-2, але великий суспільний спротив, який вилився у смерті правоохоронців 31 серпня 2015 року, змусив Київ відійти від цих спроб і зайняти позицію «не мир/ні війна». З одного боку запевняючи і іноземних партнерів і українців у необхідності політичного врегулювання конфлікту на Сході України, з іншого не вчиняючи різких кроків, щодо дійсно політичного врегулювання.

З 2016 по 2019 рік ситацація на Сході України нагадувала Західний фронт часів Першої світової, коли жодна зі сторін конфлікту не мала явної переваги, а відповідно ставка робилась на розвиток економіки і військово-промислового комплексу без ілюзій швидких проривів і вдалих наступів.

Із зміною Президента та всієї правлячої кліки, в Україні та світу з’явилась надія на те що Мінські угоди будуть зреалізовані. Володимир Зеленський не раз зазначав, що його головною задачею є встановлення миру та припинення вогню на Сході України і відновлення територіальної цілісності.  У той же час поза межами дискусії залишається питання відновлення державного суверенітету України над окремими районами Донецької і Луганської областей. 

І якщо реалізація Мінськ-2 дійсно може послугувати меті припинення вогню, та відновленню територіальної цілісності, то питанню відновлення суверенітету над нині не підконтрольними територіями, М-2 прямо суперечать. Більше того, є ризик, що як тільки нелояльні до Києва регіони отримають передбачену Мінськими угодами де-факто широку автономію, то розпочнеться політичний конфлікт між Києвом, та раніше лояльними регіонами.

У той же час, Київ наразі вважає питання відновлення державного суверенітету більш пріоритетним для себе.

Позиція США, Франції та Німеччини у цьому питання одностайна. Сторони мають виконувати те що вже підписали, тим більш Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод був повністю імплементований в Резолюцію Радбезу ООН у лютому 2015 року.

Наші «західні партнери» зацікавленні у будь-якому сценарії врегулювання конфлікту, який призведе до припинення вогню. Чи буде це реалізація Мінських угод чи Російська Федерація просто виведе свої війська і Україна у короткий проміжок часу відновить контроль над територією не суть важливо. НАТО, ЄС, США, у ситуації з сирійським Курдистаном, вже продемонстрували на який рівень конформізму вони готові піти, аби міжнародні проблеми не заважали внутрішньому порядку денному їх країн.

Російська Федерація сприймає Мінські угоди, як шлях до часткової втрати Україною свого суверенітету. Перетворення Україну у політично не стабільну буферну зону між собою та НАТО. Так звані ДНР/ЛНР лише важелі примусу і легітимації «народу Донбасу», як сторони конфлікту. Без цього Мінські угоди втрачають свою логіку.

І за великим рахунком Росії не потрібний Донбас, як територія, яку слід відновлювати і постійно захищати. Росії потрібна не стабільна Україна і робоча сила, яка зараз починає поступати з ОРДЛО до Росії через спрощені механізми отримання російського громадянства українцями та «громадянами» ДНР/ЛНР.

ОРДЛО – як територія з пенсіонерами і банд формуваннями, яку слід утримувати має цінність, тільки як засіб впливу на Україну та Європу. У той же час аналізуючи заяви російських політиків, слід зазначити, що можлива ескалація конфлікту на Донбасі сприймається росіянами, як необхідний примус до миру України.

Санкції для Росії болючі, але поки ціна за барель нафти є вищою за 49$, наш північний сусід може не тільки компенсувати фінансові та економічні втрати, але й займатися нарощуванням свого військового потенціалу. І в Кремлі є прекрасне розуміння того, що країни ЄС не збираються вводити нові санкції проти РФ, а США їх буде вводити в не залежності від дій РФ. Тож санкції наразі не є важливим і ключовим фактором, який може впливати на дії РФ.

Тож Україна знаходиться в доволі скрутному становищі. Нова архітектура світу не відображає «суцільної підтримки Заходу», яка була у 2014 році. Нова архітектура світу ставить доцільність на щабель вище за цінність. І на жаль, зараз ми є цінністю для світу, лише як колоніальний осередок з рентною економікою, звідки можна брати сировину і робочу силу і повертати товари з великою доданою вартістю. А отже і захищати нас будуть лише в тій мірі в якій ми будемо погоджуватись із відведеною нам на світовій шахівниці ролі. Тому чинному керівництву нашої держави слід розпочати те, що ми не зробили в 2014-15рр., розбудову країни, яка може витримати військовий конфлікт діапазоном в 50 років із паралельною розбудовою сильно економіки, із прерогативою інклюзивних інститутів. У той же час ренто-олігархічна економіка, буде стояти на заваді цьому. І тут все в руках чинного Президента України. Якщо він зможе її побороти, то в України є шанс стати другим Ізраїлем, якщо не зможе, то ми продовжимо йти шляхом до Сомалі.

Микола Мельник

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *